Пшемислав Журавський вель Граєвський: Чи поняття «Креси» сьогодні потребує уточнення і дискусії? (II)

Роздуми над питанням, чи поняття «креси» досі може викликати дискусії, можна закрити одним коротким – ТАК. Позаяк цей термін викликає негативні почуття у багатьох білорусів, литовців та українців, це вказує на його неоднозначність, від визнання якої не втечеш. Тому суть питання в іншому. Йдеться не стільки про те, на скільки це дискусійне поняття, а більше про те, чи й надалі наші східні сусіди мають його таким вважати – пише спеціально для Kresy24.pl проф. Пшемислав Журавський вель Граєвський, історик та політолог з Лодзького університету.

_____________________________________________________________________________________________________________________________________________

частина перша:

Пшемислав Журавський вель Граєвський: Чи поняття «Креси» сьогодні потребує уточнення і дискусії? (I)

_______________________________________________________________________________________________________________________________________________

Креси, як землі відібрані

Сьогодні найчастіше терміном «креси» окреслюють землі втрачені Річчю Посполитою внаслідок Другої Світовової Війни, які тепер належать Литві, Білорусі та Україні. Якщо додати прислівник «далекі», то поняття «креси» в уяві пересічного поляка зазвичай охоплюватиме територію Першої Речі Посполитої до кордонів часів 1772 р., якщо скажемо «креси найдальші», то значення цього терміну розтягнеться аж по межі Литви та Корони ще до воєн 1648-1667 рр., хоча про них в основному ніхто вже не пам’ятає, за вийнятком тих, хто піднімає шкільний матеріал на заліках. Отже, «креси» – для поляка це Землі Відібрані. Так їх називали після 1815 р. коли на Віденському конгресі із земель Центральної Польщі було створене крихітне Польське Королівство, яке називалося Конгресовим, щоб відрізнити від ніби то «справжнього», з російським царем у якості «короля Польщі» на троні, але з власною адміністрацією, Сеймом, університетом і армією. Щоправда військом тим керував великий князь Костянтин Павлович – фігура в польській традиції вийнятково негативна.

Королівство Конгресове було створено із територій, які колись входили в зони пруської та австрійської окупації (після розділів Речі Посполитої – прим. перекл) і які були звільнені під час наполеонівських воєн та перетворені під протекторатом французького у Варшавське Князівство. Після падіння Наполеона його завоювала Росія, а після того, як Великопольща була передана Пруссії, а Краків отримав виокремлений статус під протекторатом трьох держав-переможниць, Варшавське Князівство приєднали до Російської імперії на основі особистої унії з описаними вище формами автономії в 1815-1831 роках, яких Росія ніколи не дотримувалась. В той же час Росія не змінила кордонів жодної частини колишньої Речі Посполитої, яку повністю загарбала і включила до складу своєї Імперії у 1795 року, до того ж цар включив у свої володіння Бялостокський район, який раніше (1795-1807 роках) належав Пруссії. Власне землі колишньої Речі Посполитої, поза кордонами Королівства Конгресового, які потрапили під владу Росії після 1815 року і називалися Землями Відібраними. Таким чином, хоч поняття «креси» тоді ще не існувало, саме тоді прояснився один із визначальних факторів цього терміну. Цим фактором було московське завоювання. Щоб білорусу, литовцю чи українцю, зрозуміти значення поняття кресів у польському менталітеті, треба помітити, що з польської точки зору ці землі були відібрані Росією з великою брутальністю. Це не Литва, Україна чи Білорусь відірвались від Речі Посполитої, а саме Москва вирвала їх. Насправді ситуація була дещо складнішою (особливо з огляду на козацькі повстання в Україні та роль найбільшого з них у 1648-54 рр., що відкрило Москві шлях до підкорення народів Речі Посполитої), проте факт залишається фактом, що це Росія була причиною відторгнення цих земель, байдуже чи у виданні царському чи в радянському. З польської точки зору, це не литовці, білоруси з українцями є руйнівниками і розкрадачами земель Речі Посполитої – вони якраз були її законними власниками чи співвласниками. (Тут, ще раз давайте використаємо британську аналогію, щоб зрозуміти польський підхід до цього питання – зрештою, англієць у Шотландії не почувається іноземцем, хоча знає, що це Шотландія, а не Англія; однак іноземне завоювання шотландських земель розцінював би, як окупацію своєї батьківщини). Зауважу, що, коли говоримо про Першу Річ Посполиту, то мова йде про державу із ще не сформованими в сучасному розумінні народами і стара аристократія, шляхта литовсько-руська (українська), така як Міцкевичі, Ваньковичі, Киневичі, Тишкевичі, Білевичі та ін., почувалась так само сильно литовсько-руською в історичному розумінні цих слів, як і польською в значенні «річпосполитною».

Чи Міцкевич, що народився біля Новогрудка (етнічно білоруського) і який писав польською «Литво, вітчизно моя», був нащадком „польських колонізаторів” – зовсім, ні. Чи був білорусом? Напевно ніколи так про себе не казав, хоча саме з цього етносу і походив. Чи був литовцем? – точно і без вагань міг би це підтвердити. Але чи був балтом і розмовляв литовською? – Ні. Чи Міцкевич був поляком? – якби його запитали про це, напевно без сумніву дав би ствердну відповідь – тогочасні люди не бачили в цьому взаємовиключення (зрештою, якщо шотландець вживає англійську, не володіючи при цьому гельською, то це не робить з нього англійця, але й не забороняє йому почуватися британцем) і немає потреби ту епоху, чи ще давніші часи, міряти сучасним розумінням національної свідомості. Адже оскільки її в сучасній формі не існувало, то не існувало і поняття «кресів» та «кресовості» в значенні сформованому після 1918р. по відношенню до східних територій ІІ Речі Посполитої (тобто територій національно неоднорідних і з виразними «прогалинами польськості»). Говорячи про ХІХ ст. можемо вживати ці поняття виключно в значенні Земель Відібраних. І це значення розтягнулося на поняття «кресів» у ХХ ст, хоча ним і не обмежилася. Варто ще раз наголосити, що у ХІХ ст так само, як і у ХХ ст ці землі у Речі Посполитої забрала Росія, а не Білорусь, Литва і Україна. Це використовуючи в якості претексту їх українську, білоруську, литовську ідентичність Росія/СРСР відбирала ці землі в Речі Посполитої, арбітрально проголошуючи що буде чи не буде – Польщею, Білоруссю, Литвою і Україною. Навіть в ХХ ст. коли вже почались конфлікти етнічних націоналізмів польського і литовського, а також польського і українського, то це не від результату їх протистояння щось залежало, а від російського чобота. Це радянська влада, влаштовуючи на цих землях масові переселення, розділяла на догоду Кремля братні народи, по своєму прокладала кордони, часто ізолюючи з допомогою системи сусідні народи на понад півстолітній період.

Креси і Росія

Росія не належить до «кресів», але саме напади Москви визначили їх дефініцію. Креси перестали бути тим, чим були від початку – прикордонням Речі Посполитої з Кримським ханством на безлюдних Диких полях, що пролягли від Могильова Подільського смугою, далі на схід і південь від Тарговиці, Гулайполя, Чегирина та Крилова і повернули на північ до Путивля. Остаточного визначення терміну «креси» надала не турецько-татрська загроза, а чергові напади і зрештою неволя московська. Тому «креси» в польській традиції це також весь обсяг боротьби з Росією за незалежність Польщі, яка взаємозвязана з ​​незалежністю Литви, Білорусі та України. Адже поки вони в складі Росії, це дає Москві безмежну перевагу над Варшавою і перетворює її саму на «кресове місто Російської Імперії». І поляки готові піти на все (аж до пролиття крові чи принесення в жертву свого життя) щоб такого більше не повторилося.

Лицарська легенда про Пограниччя

«Кресовість» – оскільки говоримо зараз про часи Речі Посполитої Обох Народів (самого терміну тоді ще не існувало) – за своїм значенням є близькою до понять пограничного лицарства, яким славились і представники шляхти і козаки. Це добре видно в героях Сенкевича, які охороняють прикордонні, кресові, станиці, як на приклад Єжи Міхал Володийовський (Юрій Михайло Володийовський – прим. перекл.)

Зверни увагу, шановний Читачу, на ці імена – їх символічне значення. Єжи, тобто Юрій, тобто – Святий Георгій – покровитель Русі/України, який переміг дракона. Архангел Михаїл – це той, кого зображали на своїх малинових стягах козаки Війська Запорізького і хто поряд із польським орлом та литовською погонею був у гербі Національного уряду в 1863 р., де він символізував Русь – рівноправного члена Речі Посполитої, хоч і не тої реальної, яка зазнала поразки і була зруйнована, але Речі Посполитої омріяної, яка мала відродитися з московського полону. Це той самий Архангел Михаїл, який сьогодні дивиться на Київ із колони на Майдані Незалежності, той самий Архистратиг, що в польській лицарській традиції очолює «все воїнство небесне». Варто вчитатися і в прізвище. Мало того, що Єжи/Юрій/Георгій та Михайло, так він ще й не Влодзінський, не Влодарский, а Володийовський – від українського слова «володіти». Між тим він є іконою польського шляхтича-лицаря, який несе варту на прикордонні, на кресах. Як можна його вирвати з польської культури і мови? Куди ж його перенести з Лубнів під Полтавою чи х Хребтієва неподалік Дністра чи з Камянець -Подільського – під Гнєзно, на Поморя чи на Сілезію?

«Кресовість» – це також образ героїчної жінки – «кресових вовчиць» таких як Анна Дорота Хжановська, яка прославилася під час оборони Теребовлі від татарів. Це пам’ять про спільні перемоги всіх народів Речі Посполитої над спільним ворогом. Як наприклад тріумф над росіянами у битві під Оршею в 1514р (а батьком цієї перемоги є похований у Києво-Печерській лаврі православний русин – гетьман великолитовський Костянтин Острозький); у перемозі над шведами під Кірхольмом у 1605р. відзначився ще один великолитовський гетьман Ян Кароль Ходкевич; символом перемоги в 1621р. над турками під Хотином був Ходкевич, але там також прославився найбільший із запорізьких гетьманів Петро Конашевич-Сагайдачний. І, зрештою, згадаймо одну з останніх спільних перемог – в битві під Зеленцями (Жиленцями) в 1792р., яка закорінилася в польській народній памяті завдяки малюнку Войчєха Коссака. На цьому образі козаки, вірні Речі Посполитій, ведуть, серед тріумфуючих польських військ, полонених російських офіцерів.

Чарівність і мучеництво, як особливість кресів

Український чорнозем, який є джерелом родючості цієї землі став водночас і символом заможності кресів, як таких. Не стали ним ні піски Віленщини чи болота Полісся – образ яких тісніше пов’язаний із безтурботними чи, навпаки, драматичними історіями із творів класиків і романтиків.

З іншого боку, Україна – це країна лицарського етосу, так її описують у своїх творах духовні пророки Речі Посполитої XIX століття. Можна сказати, що «креси» в польській культурі, це щось подібне до міфічного втраченого раю – відгомін золотого віку. Але ще одним елементом «кресів» є зовсім інша їх сторона. Темний бік місяця. Для одних «креси» були раєм – спогадом про щасливе дитинство, це ті кого звідси вигнали після 1917 чи після 1939 року, але були «креси» і пеклом – для тих, хто був свідком злочинів, які трапилися на цих «орошених кровю землях». І хоч пам’ять про ті трагічні події зараз болить найбільше, жорстокість не прийшла на креси лише в ХХ столітті.

«Кресовість» ХХ століття охоплює досвід багатьох взаємних страждань і конфліктів: польсько-української боротьби в Галичині у 1918-1919рр. і на Волині в 1943-1947рр, конфліктом польсько-литовським за Вільно/Вільнюс. Колишні співгромадяни, товариші по зброї в війнах з хрестоносцями, московитами і турками, в цьому аспекті перетворюються на непримиримих ворогів. Втім зважаючи на час і тривалість цих конфліктів, для історії це лише епізод. На жаль він збігся в часі із періодом інтенсивного формування сучасних народів і глибоко запав у пам’ять усіх сторін конфлікту, пробудивши память про козацькі війни, і водночас затьмарив давніші спільні і набагато триваліші діяння. Ми не можем змінювати історію, але можемо навчитись помічати її у відповідних пропорціях і можемо не дозволяти, щоб вона формувала наше майбутнє в негативному ключі. Оскільки суперечка, яка вела до цих конфліктів – суперечка за землю, яку кожен із згаданих народів спираючись на по-своєму слушні підстави, вважав рідною – вже завершилася, остаточно і дефінітивно. Щоправда не силою когось із цих народів був запроваджений новий порядок, його формували імперіалістичні рішення Москви. Якщо б хтось і хотів відновити цю суперечку, то мав би розуміти, що таким чином знову відкриє двері втручанню Москви зі всіма трагічними наслідками, які будуть це супроводжувати. Це незмінна наука з часів необачної Переяславської Ради у 1654р, яка Україну віддала на згубу Москві – що вело до згину Польщі, Литви, Білорусі та й самої України.

Tłum. Andrzej Końko

фот. Andrzej Poczobut

Polska wersja artykułu:

Przemysław Żurawski vel Grajewski: Czy współcześnie pojęcie Kresy powinno być jeszcze kontrowersyjne?