Армія Андерса. Одісея польських вигнанців. До свободи і життя (I)

29 gru 2021 Azja i Zakaukazie, Historia i Wspomnienia, II wojna światowa na Kresach, Rosja, yкраїнська 0 comments

Знамениті „червоні маки” на схилах Монте-Кассіно з’явилися не на порожньому місці. Їх там могло й не бути, як і могло не бути переможців Анкони, відважних сміливців, що відтіснили ворога на річці Метауро чи визволителів Болоньї, якби не евакуація польських громадян, насильно засланих комуністичним тоталітарним режимом углиб Радянського Союзу. Майже 320 тис. людей сталінський режим насильно виселив із колишніх східних прикордонних територій II Речі Посполитої. Їх примусили до рабської праці в спец-посьолках і кинули в кошмар трудових таборів. Лише небагатьом з цих громадян Речі Посполитої вдалося вибратися з проклятих місць ув’язнення та з комуністичних тюрем. Їхній марш до свободи зявився як шанс після зіткнення недавніх союзників-окупантів (як уже не раз бувало в історії Польщі). Все це заклало основу для однієї з найгарніших історій, що розгорнулися під час Другої світової війни. Історії про тривалий шлях до свободи, незважаючи на те, що йому довелося проходити найвіддаленішими куточками земної кулі, – пише спеціально для Kresy24.pl історик, доктор Даміан Кароль Марковський, до 80-річчя утворення Польської армії під командуванням генерала Владислава Андерса.

Початок німецько-радянської війни 22 червня 1941 року похитнуло крихкий порядок, що панував у Центральній і Східній Європі після нападу на Польщу арміями Гітлера і Сталіна та перерозподілом

Сфер впливу між нацистським і сталінським режимами. Для мільйонів жителів цієї частини континенту промайнув промінь надії, що їх доля ще не приречена. Для польської влади на еміграції в дружньому Лондоні, абсолютним пріоритетом була вимога до Москви відзвітувати про долі сотень тисяч польських громадян, депортованих під час чотирьох крупних акцій «очищення» завойованих земель від людей, яких сталінська система вважала «не дружніми» і «ворожими» до нової влади, яка думала що так будує новий російсько-більшовистський світ. Угода між головнокомандуючим, премєр-міністром польського іміграційного уряду Владиславом Сікорським і радянським послом в Лондоні Іваном Майським узгоджувало звільнення поляків із трудових таборів і в’язниць, а також окремим пунктом дозволяло їм вступати в лави Польської Армії, яка почала формуватися на території СРСР.

Із землі проклятої

Звістка про укладання договору між верховним головнокомандувачем, прем’єр-міністром польського імміграційного уряду Владиславом Сікорським та радянським послом у Лондоні Іваном Майським запалила іскру надії серед багатьох вигнанців, які потягнулися з місць увязнення, таборів та спец-посьолків в точки де відбувалося формування частин польської армії. По особливому принизливо звучали слова про «амністію», кинуті вчорашніми катами вслід вже звільненим, невинним, жертвам сталінського тоталітаризму. Але тепер це вже не мало значення, тому що слово “свобода”, яке ще донедавна так рідко звучало, і здавалося б вже вмерло назавжди – тепер знову набувало сенсу, повертало своє значення і форму, втрачену ще 17 вересня 1939 року

Отже, розпочався шлях. До свободи і передусім до нового життя. Багато хто так і не зміг здолати цієї дороги. Тисячі колишніх в’язнів загинули в дорозі до пунктів формування польської армії та створених польських дипломатичних представництв. Епідемія дизентерії, що вирувала серед виснаженого населення, збирала жахливе жнива. Після кількох місяців від початку формування Збройних Сил Польщі в СРСР польські вигнанці зазнали нового удару – радянська влада скоротила продовольчі пайки. Дуже швидко стало зрозуміло, що треба втікати будь яким чином. І з британською допомогою генерал Андерс розпочав евакуацію польської армії та своїх мирних жителів на територію Ірану, яка перебувала під контролем Великої Британії. Перші транспорти пішли наприкінці березня, останні покинули Радянський Союз у вересні 1942 року. За спиною залишився «Дім страждань і печалі». Разом з тим приблизно чверть мільйону інших польських громадян не пощастило. Кордони Радянського Союзу швидко прикрились. До Андерса не добралися багато земляків. Їхню долю треба було вирішувати в межах Совєтського Союзу. Тому через кілька місяців вони з полегшенням дізналися про формування іншої польської армії – комуністичного війська під командуванням генерала Зигмунта Берлінга. Та для людей, що залишилися в радянському пеклі, тепер кожен шлях порятунку був прийнятним.

З іншого боку, тим біженцям, яким вдалося втекти з Радянської імперії разом із польською армією у 1942 році, тепер мали пройти тисячі кілометрів. Через невідомі країни, несучи із собою спогади про страждання, що вони перенесли від початку війни. Тим більше, що з перетином радянського кордону численні проблеми, які переслідували всіх цих людей не зникли самі по собі. Ванда Елліс згадувала поїздку на поїзді до Ірану такими словами:

Голод був неймовірний, тому що ми не отримували буханку хліба в день, як це було по дорозі до Сибіру, тепер же кожен шматок хліба нам доводилося добувати вдаючись до крадіжок, випрошуючи, чи купуючи, якщо в когось залишалися ще якісь гроші. Почалося пекло – зголоднілі, хворі люди, діти у вагонах, де нас заїдали воші. Захворювання: висипний тиф, холера, дизентерія. У вагоні не було сантехніки – ні води, ні туалету. Щойно поїзд зупинявся, люди вистрибували та випорожнювались просто на пероні. Це складно описати, але ми це пережили, хоча багато тисяч з нас загинули.

Здавалося б, найгірше позаду. Але війна не давала про себе забути. Вона була з ними на кожному кроці, йшла за ними по п’ятах, вони відчували її тінь навіть у радісні хвилини. Марія Вежховська так згадувала евакуацію морем до Індії:

Нарешті настала звістка, що ми продовжимо шлях і попливемо далі. Негайно зібравши речі, вантажівки повезли нас у прилеглий порт Алі-Базра. Це була шалена радість. Нас дуже тепло вітали польські моряки на кораблі «Костюшко». Це була неймовірна гостинність. Кухар щодня радився з нами, що приготувати, та пропонував найкращі страви на вибір. Моряки бавились із дітьми, розповідали казки та співали їм. Ми пливли Індійським океаном. Наш корабель оточував конвой. Попереду два невеликі військові судна, по боках – три великі торгові судна. Ми були посередині.

Настав другий етап евакуації. З Ірану маршрути біженців розходилися на чотири сторони світу. Найпростіше було залишитися десь на Близькому Сході, Сирії або в Палестині, але деякі з біженців попрямували суходолом далі до Індії. Частина кораблями відпливла до Африки, були також і ті, хто опинився у Новій Зеландії та Мексиці. Мексика, до речі, була єдиною країною, поза Британською Співдружністю, чия влада, з власної ініціативи, погодилася прийняти польських біженців.

Wersja polska: