Назва Корюківка певно нічого не скаже пересічному полякові. Зрештою навіть особи, що цікавляться історією, ба більше – самі професійні історики, лише спорадично знають, що у цьому українському містечку, розташованому на північний схід від Чернігова, був здійснений один з найбільших злочинів проти цивільного населення, скоєних в рамках «каральних експедицій» під час Другої світової війни. Ця «експедиція» стала відплатою за напад на німецький гарнізон містечка, вчинений совєтськими партизанами, котрі переховувалися в навколишніх лісах. 2-го березня 1943 р. СС, а також угорські формування, які дислокувалися у Чернігівській області, провели «пацифікацію» цієї місцевості. У її результаті щонайменше 6700 людей – цивільного населення, в тому числі жінки, старі й діти, були розстріляні. Вціліли лише поодинокі мешканці містечка, яке – підпалене та цілковито знищене – на практиці перестало існувати. Втім, як підкреслюють сучасні українські історики, совєтські партизани, діяльність яких викликала таку брутальну відплату окупантів, мешканцям нещасної містини жодним чином не допомогли, хоча могли це зробити. Адже їхня чисельність була набагато більша за каральні загони, а вони самі перебували лише за кільканадцять кілометрів від місця події – пише доктор Лукаш Адамський.
Історія України періоду Другої світової війни це також історія потужного руху совєтських партизанів, у тому числі найбільш відомого з них, Сидора Ковпака, який в післявоєнний час став легендою. На чолі понад півтора тисячного загону він, влітку 1943 року, здійснив рейд з Полісся аж до Карпат, де перебував кілька тижнів, подолавши сумарно коло 2 тисяч кілометрів. Великі партизанські угрупування існували по всім Поліссі (совєтським і польським), обмежуючи німецьку владу виключно містами з військовими гарнізонами. При тому діяльність совєтських партизанів була вельми контроверсійна, оскільки вони наражали на жорстокі репресії цивільне населення, яке допомагало або було змушене допомагати забезпечувати загони необхідними продуктами. Варто підкреслити, що частина з цих формувань допомагала єврейському й польському цивільному населенню, приреченому на смерть керівниками бандерівської фракції ОУН через їхнє етнічне походження.
У першому півріччі 1944 року Україну в її міжнародно визнаних кордонах остаточно зайняла Червона армія. Німецький терор закінчився. Розпочалася відбудова зруйнованих війною міст – сильно потерпів між іншим Київ, нищений й НКВС, і німецькими силами. Заразом Совєти почали мститися на особах, що співпрацювали з німецькою адміністрацією та, ясна річ, на представниках руху за незалежність, в тому числі націоналістам. Тоді також розпочато підрахунки воєнних страт, чим займалися службовці, а згодом історики. Респектабельна, багатотомна Енциклопедія історії України, видана Інститутом історії України Національної академії наук України оцінює, що в результаті винищування цивільного населення, зокрема в рамках Голокосту, загинули 4 мільйони мешканців України. Додатково – 2,5 мільйона людей депортовано, з котрих багато хто не повернувся. Згинуло також трохи понад 4 мільйона солдатів Червоної армії, призваних з території совєтської України (Відзначімо, що це був суттєвий відсоток Червоної армії, яка внесла найбільший внесок у перемогу над Німеччиною. Наприклад, 60-та Армія І Українського Фронту, котра визволила табір в Освєнцімі, складалася майже на половину з українців). Окрім Корюківки знищено понад 250 інших населених пунктів, що – разом з жертвами совєтських репресій чи бойових втрат у партизанських формуваннях, а також серед тих формувань, що воювали на стороні Німеччини – дає в результаті понад 9 мільйонів людей. Враховуючи непрямі демографічні втрати (ненароджені внаслідок війни) – виходить понад 13 мільйонів людських втрат.
Повторення цих підрахунків сучасними істориками, за совєтськими дослідженнями, викликає однак ряд застережень. Річ у тім, що українська держава, а також українські дослідники, які так чутливо (й слушно) реагують на кожну спробу зарахувати сучасний Крим до території Росії, повторюють відносно періоду 1939-1945 років й польських територій такий самий підхід, що використовує нині Кремль щодо України. У статистиці вони враховують воєнні втрати, в тому числі серед цивільного населення на землях Галичини та Волині, наприклад у Львові та Перемишлі. Втім, у період 1941-1944 років, з юридичної точки зору, совєтська Україна мала на ці землі таке ж саме право, як сучасна Росія на Крим – тобто жодне. СССР набув його тільки після підписання договору з Польщею 16 серпня 1945 року, котрий передбачав цесію 90% територій, зайнятих Червоною армією у 1939 році, Совєтському Союзові. Договір же вступив в силу 5 лютого 1946 року.
В результаті неврахування цих обставин, доходить до подвійного підрахунку жертв. Польські та єврейські жертви німецької окупації Волині та Галичини, а також наприклад діяльності УПА, які фігурують у польській статистиці, враховуються також у статистичних зведеннях української держави як українські жертви війни.
У незалежній Україні, зокрема після 2014 року, ставлення до війни різко змінилося. Залишилось, правда, совєтське свято Перемоги 9 травня, але водночас установлено День пам’яті та примирення, котрий має свідчити про волю України святкувати перемогу над Третім Райхом разом з рештою Європи, та нагадувати про те, що українці під час Другої світової війни не тільки боролися в Червоній армії, але й Польському війську, збройних силах західних союзників. При цьому підкреслюється, що ні одна з тих армій не була українською, що означає визнання, зрештою цілком влучне, Української Соціалістичної Совєтської Республіки за твір залежний від тоталітарної Росії, а не еманацію української державності.
Нині систематично, зокрема серед молодшого покоління, зростає популярність УПА, чому сильно сприяв попередній президент України, Петро Порошенко. Творці української історичної політики виходять з того, що УПА – найсвіжіша та найбільш жива традиція українського спротиву Росії, яка свідчить про волю українців здобути незалежність. При цьому замовчується тоталітарна ідеологія УПА та її численні воєнні злочини, попередня колаборація провідних діячів ОУН з Німеччиною, а також наслідки такої героїзації для стосунків з державами, де мешкають жертви діяльності УПА: Польщею та Ізраїлем.
Такого роду дії викликають, ясна річ, напругу в стосунках з Польщею, а також ускладнюють порозуміння з населенням південної та східної України, яке мовно та ментально сильно зрусифіковане. Вони теж не сприяють реалізації іншої мети української історичної політики – успішній протидії кампанії Кремля, який використовує перемогу СССР й Червоної армії над Німеччиною для політичного обґрунтування необхідності спеціального трактування Росії та її інтересів у ХХІ столітті. Така аргументація досить популярна в Німеччині, її нещодавно вжив президент Франк Вальтер Штайнмаєр, пояснюючи потребу запуску газопроводу Північний Потік 2.
Слушно підкреслюючи великі втрати України в період окупації 1941–1944 років та нагадуючи про участь в антигітлерівський коаліції, українська влада сама послаблює свою аргументацію політикою героїзації постатей та формувань, котрі хай тільки тактично, але все ж таки співпрацювали з Третім Райхом та скалялися воєнними злочинами. Оптимізму додає тільки те, що останніми роками в самій Україні все більше чути голоси критиків цієї політики – інфантильної та недалекоглядної, а в моральному вимірі – вельми непристойної.
Лукаш Адамський
Автор – історик та політичний аналітик. Дослідник польсько-радянських та польсько-українських відносин. Заступник директора Центру польсько-російського діалогу та порозуміння, член Польсько-українського форуму партнерства.
фото: Konok Tamas, Wikimedia Commons, CC
Dodaj komentarz
Uwaga! Nie będą publikowane komentarze zawierające treści obraźliwe, niecenzuralne, nawołujące do przemocy czy podżegające do nienawiści!