Лукаш Адамський: Жертовність  і боротьба. Україна під час Другої світової війни. Чого не знають поляки та чого не розуміють українці (I)

Назва Корюківка певно нічого не скаже пересічному полякові. Зрештою навіть особи, що цікавляться історією, ба більше – самі професійні історики, лише спорадично знають, що у цьому українському містечку, розташованому на  північний схід від Чернігова, був здійснений один з найбільших злочинів проти цивільного населення, скоєних в рамках «каральних експедицій» під час Другої світової війни. Ця «експедиція» стала відплатою за напад на німецький гарнізон містечка, вчинений совєтськими партизанами, котрі переховувалися в навколишніх лісах.  2-го березня 1943 р. СС, а також угорські формування, які дислокувалися у Чернігівській області, провели «пацифікацію» цієї місцевості. У її результаті щонайменше 6700 людей – цивільного населення, в тому числі жінки, старі й діти, були розстріляні. Вціліли  лише поодинокі мешканці містечка, яке – підпалене та цілковито знищене – на практиці перестало існувати. Втім, як підкреслюють сучасні українські історики, совєтські партизани, діяльність яких викликала таку брутальну відплату окупантів, мешканцям нещасної містини жодним чином не допомогли, хоча могли це зробити. Адже їхня чисельність була набагато більша за каральні загони, а вони самі перебували лише за кільканадцять кілометрів від місця події – пише доктор Лукаш Адамський.

Корюківка могла б символізувати не тільки мучеництво України, але й злочини держав Осі. На жаль, вона мало відома поза межами України . У Совєтському Союзі символом жахіть німецької окупації стала трагедія білоруського села Хатинь. Воно було знищене Зондеркомандою СС, на чолі з Оскаром Дірлеванґером, який пізніше став катом варшавської Волі, а також підрозділом Шуцманшафту, що складався переважно з українців. Звісно, совєтська влада невипадково вибрала Хатинь місцем пам’яті про німецькі злочини (в офіційній термінології – фашистські або німецько-фашистські) хоча там загинуло у сорок разів менше людей ніж у Корюківці. Йшлося про те, щоб на рівні підсвідомості викликати асоціацію з Катинню та зміцнити таким чином вірогідність совєтської пропагандистської брехні про німців як авторів вбивства польських офіцерів. В свою чергу загальносвітовим символом звірств Третього Райху стала доля винищеного чеського села Лідиці.

У Польщі, яка зазнала від німецьких окупантів не менш жахливої долі, не тільки історія Корюківки, але й загалом України часів Другої світової війни, є невідомою. Ця теза певно здивує тих, хто почувши слова «Україна» та «Друга світова», автоматично думає про Волинську Різанину. Так, більшість поляків нині володіє принаймні елементарним знанням про цю етнічну чистку польського населення Волині та Галичини. Також багато хто дещо знає про діяльність українських націоналістів. Ті, хто цікавляться минулим, могли також почути про відомий у світі львівський погром або про співпрацю деяких українських формувань (або таких, що складалися з українців) з Третім Райхом. Вони можуть знати, що українці у Галичині та інших частинах Ґенерального Ґубернаторства були в упривілейованому положенні в порівнянні з поляками.

Річ однак у тім, що всі ці події – хоч без сумнівів становлять частину історії як Польщі, так і України – не відбувалися в Україні у юридичному сенсі цього терміну, але на окупованій території східних воєводств Польщі. Останні західною частиною України стали тільки у 1945 році. При тому вони займали 90 тис. квадратних кілометрів, що становить лише 15% території сьогоднішньої незалежної української держави.

***

Розповідь про те, що відбувалося під час війни в Українській Соціалістичній Совєтській Республіці, тобто на трьох четвертих території нинішньої України, почати належало б з того, що її територія після атаки Німеччини була поділена на румунську та німецьку окупаційні зони. Ця перша була відносно невелика – займала неповних 40 тис. квадратних кілометрів. Створена на землях між Дністром та Богом (у зросійщеній термінології – Південним Бугом) та названа Трансністрією, вона почала функціонувати у вересні 1941 року зі столицею в Одесі. Протрималася до березня 1944.

З непорівняно більшої частини території совєтської України утворено Райхскомісаріат Україна. Він також функціонував з вересня 1941 року до моменту, коли Червона армія очистила українські землі від Вермахту, що – залежно від регіону – відбулося у період осінь 1943 – весна 1944 року. До складу Райхскомісаріату увійшла переважна частина території  УССР – за винятком Донбасу, Слобідської України та північних територій українського Лівобережжя, адміністрацію котрих доручено – як прифронтової зони – німецькому війську. До Комісаріату приєднано також Волинське воєводство, окуповане Червоною армією з 1939 року, а також фрагменти Поліського воєводства з Берестям. Столицею стало Рівне, розташоване у юридично польській частині Волині.

В Україні німецька політика була ще брутальніша ніж у Ґенерал-ґубернаторстві – окупанти підпорядкували її двом цілям: максимальній економічній експлуатації країни, що супроводжувалося використовуванням  дармової, тому що невільничої, робочої сили для німецької економіки, а також підготовці ґрунту під майбутню масову німецьку колонізацію. Зазначімо, що українцям унеможливили доступ до освіти, обмеживши навчання лише кількома класами початкової школи. Село – основу української культури – німці тероризували та грабували постійними реквізиціями і вивозом робочої сили до Німеччини (півтора мільйона осіб). Втім совєтських колгоспів та радгоспів окупанти як правило не розпускали. Щоправда, вони усунули з публічного простору російську мову, яка з 1930-х років, тобто після закінчення політики українізації, поступово витіснила національну мову з офіційного ужитку, та замінили її українською і, ясна річ, німецькою. Водночас репресували українську інтелігенцію, символом чого став розстріл окупантами відомої поетеси Олени Теліги. Масово грабували українські музеї. Між Житомиром та Бердичівом розпочато – так як й у Польщі біля Замостя –  виселення сіл, щоб звільнити місце для німецьких колоністів. На півдні України був взагалі створений спеціальний округ «Таврія» з метою приєднання його у майбутньому до зайнятого Вермахтом Криму, який на той час належав до Росії. Все для того, аби створити «Країну Готів». Звідки ця ідея? Нацисти були переконані, що перебування германських готів у Криму в часи середньовіччя є достатнім аргументом для «регерманізації» країни і утворення там великого курорту для німецької нації, де місцеві татари мали стати слугами. Можна сказати, що ситуація помітно покращилася тільки в сфері релігійної свободи, оскільки німецька влада не була проти відкриття церков та відновлення релігійного життя. 

Після встановлення окупаційного порядку німецька влада, а за нею і румунська у Трансністрії,  провела акцію масового винищення євреїв. Якщо у Ґенерал-ґубернаторстві єврейське населення – або таке, яке визнано єврейським – часто переселяли у ґето, аби потім знищити у таборах смерті, в Райхскомісаріаті Україна цей процес відбувався значно швидше. Людей ловили на вулицях та по домівках, або розвішували оголошення з наказом з’явитися євреям у певний пункт під загрозою смерті. Потім нещасних, під виглядом переселення, вивозили чи гнали на якесь місце поблизу, а там вже розстрілювали. Нерідко жертви були змушені вирити яму для самих себе. Найбільш відоме місце масової cтрати євреїв, яке символізує Голокост в Україні, це, звісно, Бабин Яр. На цьому місці, яке тепер становить частину Києва, лише протягом кількох днів наприкінці вересня 1941 року гітлерівці вбили більше ніж 30 тис. євреїв та осіб визнаних євреями, а також незручних свідків страти. Врятувалися лише нечисленні особи, як наприклад молода акторка Діна Пронічева, котра вскочила у яр за мить до вистрілу та по кількох годинах зуміла вибратися із-під купи тіл. Масові розстріли євреїв та комуністів відбувалися по всіх інших містах України. Ґето були нечисленні. 

(…)

Лукаш Адамський

Автор – історик та політичний аналітик. Дослідник польсько-радянських та польсько-українських відносин. Заступник директора Центру польсько-російського діалогу та порозуміння, член Польсько-українського форуму партнерства.

фот. Bundesarchiv. Wikimedia Commons, CC

Wersja polska:

Łukasz Adamski: Martyrologia i walka. Ukraina w czasie II wojny światowej. Czego nie wiedzą Polacy, a czego nie rozumieją Ukraińcy?

Podziel się tym z innymi. Udostępnij na: