Д-р Лукаш Адамський: Злочин на Волині і польсько-українські відносини. Анатомія проблеми (I)

Немає іншої, більш болючої теми, яка б сильніше обтяжувала польсько-українські стосунки, ніж оцінка антипольської акції УПА у 1943-1945 роках. Також немає іншої такої проблеми, в якій дійти до спільного твердження історикам важче, ніж реконструкція причини і перебіг подій, які у Польщі знані, як „Волинська різанина”, а в Україні позначаються терміном – „Волинська трагедія” чи „польсько-український конфлікт”. Дискусія ведеться і щодо юридичної кваліфікації цього злочину. В той час, як у Польщі зазвичай панує переконання, що ці події були прикладом геноциду (так його охарактеризував Сейм у низці своїх резолюцій щодо вшанування пам’яті жертв цього злочину в 2009р., 2013р. та 2016р. роках), натомість використання цього терміну в Україні викликає обурення.

З якої причини цей злочин став символом польсько-українського непорозуміння? У цих подіях зосередилося щонайменше кілька проблем: дискусії істориків щодо інтерпретації джерел в період 1943-1945рр; конфлікт між інтерпретаціями минулого між українцями (особливо з західної України) і поляками; а також поверхневе знання політичного і ментального життєвого середовища сусідів – що в результаті призводить до неправильного зчитування його намірів і вибуху емоцій.

Що сталося на Волині?

Перші напади на польські села на Волині відбулися четвертої зими Другої Світової Війни. 9 лютого 1943 р. сотня УПА – партизанської формації Бандерівської фракції Організації Українських Націоналістів, що формувалася з кінця 1942 р. – знищила використовуючи холодну зброю (ножі та сокири) більше сотні польських жителів колонії Поросля у Сарненському повіті. З кінця березня подібні напади загонів УПА, повторювалися і охоплювали дедалі більше районів східної частини Волинського воєводства, а потім вони почали ширитись на захід, досягаючи у серпні 1943 року Любомльський повіту, що знаходився в безпосередній близькості від річки Буг. Кульмінація масових вбивств настала 11 липня 1943р. Тоді відбулися напади на майже сто польських сіл. Сценарії повторювались – напади здійснювали члени УПА, іноді до них приєднувалися селяни, добровільно чи примусово змушені брати участь в „антипольській акції”. Після підпалу села починалося полювання за його мешканцями, яких вбивали часто використовуючи різноманітний сільськогосподарський реманент чи домашні інструменти. І це означало, що жертви зазнавали страшних тортур перед смертю.

Восени 1943 р. інтенсивність нападів почала знижуватися. А навесні 1944 р. разом з приходом на Волинь Червоної Армії антипольські напади остаточно закінчились. Однак подібні прояви агресії розгорілись в Галичині, яка тоді все ще перебувала під контролем Німеччини. Там вони тривали до перших місяців 1945 р. Що стосується цього регіону, ми маємо письмовий наказ центрального проводу ОУН на чолі з Романом Шухевичем, який звучить так: „З огляду на офіційне становище польського уряду у справі співробітництва із совєтами, з наших земель поляків слід усувати. Прошу це розуміти так: наказати польському населенню переселитися на чисто польські землі. Якщо воно цього не зробить, тоді вислати боївки, які будуть ліквідувати мужчин, а хати і майно палити (розбирати). При цьому ще раз звертаю увагу на те, щоб поляків закликати залишити землю і щойно опісля ліквідувати їх, а не навпаки (прошу на це звернути особливу увагу)”.

Польське населення, гуртуючись в містах чи більших селах, де можна було легше захищатися, створювало т.зв самооборони. Вони завдяки підтримці Армії Крайової, часом і радянських партизанів, іноді навіть завдяки тихій згоді німецьких гарнізонів, могли протистояти і захищатися від нападів. Більше того, деякі поляки об’єднавшись у боївки, згодом приєднувалися до Армії Крайової. Люди, родичі яких були вбиті, керувалися відчуттям помсти чи намагаючись попередити подібні напади починали нападати на українські села, вбиваючи і їх жителів.

В результаті масових вбивств на Волині загинуло приблизно 50-60 тисяч людей, згідно з підрахунками польських дослідників, таких як Ева Семашко або Ґжеґож Мотика. А в Галичині – за даними Ґжеґожа Грицюка – були позбавлені життя близько 20-25 тисяч поляків, що в поєднанні з понад десятьма тисячами жертв на територіях сьогоднішньої східної Польщі – де також точилися бої в 1944 році – дає підстави вважати кількість загиблих до 100 тисяч поляків. До цих обрахунків треба додати кілька тисяч загиблих у польських акціях відплати українців на Волині і Галичині, а також вбитих під час сутичок з поляками українців на територіях Люблінщини і Підкарпаття – загалом від кількох до кільканадцяти тисяч українських жертв різанини

Ці цифри не треба розглядати з математичною точністю, оскільки лише частину жертв можна було ідентифікувати за ім’ям та прізвищем, на основі показань свідків, зібраних через кілька десятків років після кривавих подій. Більше того, як польські, так і українські списки жертв можуть включати загиблих під час каральних акцій і військових злочинів, здійснених німецькими підрозділами або загонами, що підпорядковувались німецькій окупаційній владі, або загиблих, що стали жертвами неідеологічного бандитизму.

Досі історикам не вдалося знайти наказ про етнічні чистки на Волині. Про його існування відомо лише із зізнання Юрія Стельмащука, одного із волинських командирів УПА, які він давав під час зізнання НКВС після війни. За його словами цей наказ, ніби то, видав Дмитро Клячківський, командир групи УПА-Волинь. Про існування такого припису може свідчити рівень організації хвилі вбивств. У звітах радянських партизанів, що діяли на Поліссі та Волині з весни 1943 р., також згадується про злочини УПА. Також про це свідчать документи польського уряду на вигнанні у Лондоні.

Під наведеним вище описом могли би підписатись майже всі польські дослідники, що займаються цією проблемою – дискусії можуть точитись лише щодо кількість жертв. Натомість серед українських істориків Другої світової війни домінують зовсім інші тези. Два дослідники середнього покоління, Володимир В’ятрович та Іван Патриляк, дотримуються тези про «польсько-українську війну». Мовляв почалася вона спонтанно і більша кількість жертв з польської сторони пояснюється меншою кількістю польської громади на Волині. Вони ставлять під сумнів не лише організований характер вбивств, але й достовірність свідчень Стельмащука, які буцім то були вибиті силою на допитах НКВС. З огляду на те, що обидва історики займають активну громадську позицію – В’ятрович є колишнім директором Українського інституту національної пам’яті, нині депутатом парламенту, а Патриляк – деканом найбільшого історичного факультету в Україні – Київського національного університету імені Тараса Шевченка – за останні роки їхні погляди стали основою дискурсу українських ЗМІ про Волинь та вплинули на позицію української дипломатії. У свою чергу, інший український дослідник, Богдан Гудь, висуває тезу в основі якої лежить Галицьке Повстання 1846 р. і період революції 1917-1920 рр.. Зокрема він стверджує, що Волинську різанину почали українські селяни, а кількість злочинів потім множилася неконтрольовано. Проблема полягає в тому, що випадків участі селян у нападах ніхто не заперечує (як й випадків, коли селяни рятували своїх сусідів поляків), натомість не знаємо прикладу ні одного села, яке було би винищене руками самих українських селян без участі УПА.

(…)

Лукаш Адамський

Автор – історик та політичний аналітик. Дослідник польсько-радянських та польсько-українських відносин. Заступник директора Центру польсько-російського діалогу та порозуміння, член Польсько-українського форуму партнерства.

Переклад: Andriy Konko

fot. Leon Tischenko, „Kurier Galicyjski”

частина друга:

Д-р Лукаш Адамський: Злочин на Волині і польсько-українські відносини. Анатомія проблеми (II)

Polska wersja artykułu:

Dr Łukasz Adamski: Zbrodnia Wołyńska a relacje polsko-ukraińskie. Anatomia problemu

Podziel się tym z innymi. Udostępnij na:

Powiązane wiadomości:

Zbrodnia Wołyńska a relacje polsko-ukraińskie. Anatomia problemu Ślady Konstytucji 3 Maja na Białorusi i Ukrainie W Łucku będzie Skwer Andersa