Польсько-українська війна в 1918-1919 роках стала прологом до трагічних подій, які трапилися між двома народами в ХХ столітті. І поляки, і українці з її початком пов’язували великі сподівання. Обидва народи розраховували використати шанс на створення власної держави і виборювали для неї якнайширші кордони. Проживаючи на землі, яка для обох народів була домом, вони могли вживатися разом поки над ними тяжіла чужа влада. І перетворилися на відкритих ворогів, коли вирішили цей дім привласнити, після падіння старої Європи і краху Австро-Угорської монархії – пише в статті спеціально для Kresy24.pl історик доктор Даміан Кароль Марковський
Восени 1918 року поляки готувалися до звільнення від кайдан чужої влади і до остаточної ліквідації окупаційної (австрійську – ред.) адміністрації на польських територіях. На початку листопада Польська ліквідаційна комісія мала перебрати владу від австрійців у Львові та Східній Галичині. Польські підпільні військові організації були розділені і не становили більшої сили, тим більше, що вони відрізнялись не лише організаційним підпорядкуванням, але й політичними поглядами. Інакше вільну Польщу бачили Члени Польської військової організації, інакше прихильники Національної Демократії, об’єднані в місцеву організацію Polskie Kadry Wojskowe.
В цей же час випередити поляків намагалися українці. Швидко був розроблений власний план блискавичного перевороту, поєднаного із роззброєнням австрійських та угорських військ. Так на територіях польсько-українському етнічного кордону мала повстати незалежна західноукраїнська держава. Українське повстання очолив Дмитро Вітовський, талановитий і досвідчений офіцер Легіону Українських Січових Стрільців. Змовники очікували, що до них масово приєднаються солдати австроугорського війська української національності і молода республіка швидко сформує свої збройні сили.
Фот. Львівська ратуша – листівка з часів Австро-Угорщини (авторська колекція)
Героїчне повстання „Орлят”
У ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 року українські війська захопили більшість найважливіших будівель Львова разом з Ратушею, Головним залізничним вокзалом, Високим замком та казармами. Австрійські та угорські війська не чинили опору і не вважали за потрібне битися в інтересах розваленої монархії. Однак успіх виявився неповним – виявилося, що війська новоствореної західноукраїнської армії були недостатньо численними, щоб повністю контролювати велике місто. Це дозволило членам польських організацій оговтатися після початкової дезорієнтації та організувати свої підрозділи для боротьби проти українців. Були створені перші постійні пункти польського опору, розташовані у школі Сенкевичів та Будинку Техніків. До них стікалися групи добровольців, переважно колишніх військових, а також радикально налаштованої патріотичної молоді, хлопців і із середніх шкіл і університетських коридорів.
Фот. Школа Сенкевичів – одне з перших опорних пунктів польських військ у Львові (Wikimedia Commons, CC)
У перші години бою на польській стороні брали участь лише кілька десятків, а потім кілька сотень сміливців. Їх кількість зросла в перших числах листопада, на відміну від сил українців, частина з яких дезертирувала, бажаючи лише повернутися до родинних справ після кількох років виснажливої війни і проливання крові заради чужих інтересів. Львівські батяри розпочали справжнє полювання на вулицях за патрулями українців та їх постами. Згодом полякам нарешті вдалося створити спільне командування на чолі з капітаном Чеславом Менчинським. Втім треба сказати, що командував він по узурпаторськи і частина його наказів була продиктована його політичною приналежністю (він був пов’язаний із Народною Демократією). Попри це він зарекомендував себе ефективним організатором. На місцях найбільше залежало від польових командирів окремих секторів бойових дій на які поділявся Львів .
Лінія фронту, що зміщалася після боїв то в одну то в іншу сторону дуже швидко розділила навпіл усе місто, передмістя, а з часом охопила і ряд навколишніх районів. У місті межа між суперниками розділяла не лише райони і квартали, але й вулиці з окремими будинками. Ще донедавна друзі з двору, а тепер польські та українські львів’яни, сходилися між собою у смертельній боротьбі. Тих перших було набагато більше. Це вплинуло на перевагу польських повстанців у жорстоких вуличних боях. Невідомий громадянин української національності так описував ситуація, німими свідками якої стали вулиці та площі його міста
«З одного боку, у чужому місті стояв старший вуйко, втомлений від важкої війни, або молодший солдат, незнайомий з містом, хоч і відважний, але не неоковирний. […] Біля нього стояв доброволець, студент чи учень, але цих було дуже мало. Навпроти них з іншого боку стояли онуки героїв війни за незалежність 1831, 1863, діти міста, яке дало польським Легіонам батальйони добровольців, молоді вихованої на Сенкевичу, Жеромському…”
Навіть прихід відбірних підрозділів Легіону українських січових стрільців не зміг перехилити ваги перемоги повністю на українську сторону. Поляки відвоювали Головний залізничний вокзал ( завдяки великій удачі і дякуючи випадку), захопили Школу Кадетів і аеродром, де їм вдалося запустити кілька військових літаків і використати їх у бою. Наприкінці першої декади листопада обидві сторони конфлікту вже мали на озброєнні артилерію. Попри очікування, український штаб все ще не отримав резервів у вигляді нових частин, які формувалися в глибинці Галичини. Там місцеве українське командування намагалося насамперед закріпити власну владу на підконтрольних територіях, а вже пізніше думало як назбирати і вислати дорогоцінні поповнення для участі у битві за Львів.
Фот. Захисники Львова на позиції на вулиці Матейки (Wikimedia Commons)
У другій декаді листопада ініціатива знову перейшла до рук українців. Підрозділи Української Галицької Армії нарешті отримали підкріплення з провінцій, що дозволило їм здійснити низку атак на вибрані польські редути. Більшість цих атак зазнала невдачі, а битви часто були дуже драматичними. Частина українських військ була розгромлена у відкритій битві, яка відбулася на теренах південної околиці міста, де їх перемогли, майже втричі менші сили капітана Мечислава Борута-Спіховича. Легендарною в рамках Битви за Львів стала героїчна команда Кадетської Школи і оборонці Гори Страт (узгір’я у Львові, на вулиці Клепарівській – ред), яку захищали «ягнята Кмічіца» ротмістра Романа Абрахама
Незважаючи на багато проблем, польські сили Львова зуміли протриматися до приходу підкріплення з центральної Польщі. Ключем до перемоги стала набагато краща організація польських тилових служб. Їх зусиллями вдалося порівняно швидко організувати резервну групу для контрнаступу, яка після відвоювання з рук українців Перемишля, під командуванням лейтенанта Міхала Карашевича-Токаржевського 20 листопада ввечері добралася до Львова. Польське командування вирішило здійснити вирішальний наступ на українські позиції наступного дня на світанку. Сили обох сторін були більш-менш одинаковими
Фот. Підполковник Міхал Карашевич-Токажевський , командувач польськими військами, завдав поразки українським силам у Львові(Wikimedia Commons, CC)
21 листопада розпочався польський наступ. Попри підтримку бронепотяга в північних районах міста він захлинувся під вогнем української оборони. У центральній частині міста незважаючи на попередні домовленості, поляки атакували Цитадель, цей бій закінчився для них значними втратами. Але на півдні група Мечислава Борути-Шпеховича після важких боїв прорвала українську лінію оборони і пройшла в глибокий тил українських підрозділів, аж до Личаківського вокзалу. Згодом українці частково відновили контроль над ситуацією. Командувач УГА полковник Гнат Стефанів не хотів ризикувати, адже існувала загроза, що в руки поляків потраплять представники влади Західноукраїнської Народної Республіки, а це означало б повне фіаско і поразку війні, а не лише битви за Львів. Вночі війська УГА відступили і частково були розпорошені під час дефенсиви. Львів повністю опинився в руках поляків. В статті опублікованій у виданні „Nowy Wiek” 22 листопада, говорилося:
«Самостійно, без наказів і без примусу – Львів причепурився польськими прапорами. В морозяний сонячний день, вітер тріпотить ними. На місці одного прапорця руського (українського-ред.) ліс прапорців польських. Вони майорять і зливаються з радістю в наших серцях:
Львів наш!
Ця вістка облетіла всю Галичину, ціле королівство, цілу Польщу, довгу і широку.
В гору серця
-Львів наш!
Упиваюся радістю, впиваюся перемогою! Подивіться, що робиться в місті і переконаєтеся чий він був, чий є і кому належить.
-Наш! Наш! Наш!»
Фот. Львівський бронепотяг No3 з екіпажем (Wikimedia Commons)
Ейфорія тріумфуючого натовпу здавалася безмежно. На жаль, ложкою дьогтю в бочці меду (чорною сторінкою в цій золотій книзі) були антиєврейські погроми, вчинені польськими військовими, до яких приєднувалися звичайні злочинці. В результаті погромів, які тривали понад три дні, щонайменше 79 людей загинули і майже 500 були поранені. Кількість розграбованих квартир вимірялася у тисячах. Причини цих драматичних подій слід шукати в пасивному ставленні до такого роду злочинів польського командування. Злочини проти єврейського населення поляки намагалися пояснити ніби то їх співпрацею з українськими військами, але таке формулювання було несправедливим. Погроми негативно позначилися на ставленні частини єврейської громади Галичини до нової польської влади і підштовхнули багатьох молодих євреїв приєднуватися до українського спротиву.
(…)
Доктор Даміан Кароль Марковський – випускник Варшавського університету, співробітник Інституту національної пам’яті, займається історією Польщі та України 20 століття та питанням політики пам’яті сучасних європейських країн.
частина друга:
Білий орел і золотий лев. Польсько-українська війна 1918-1919 (II)
Tłum. Andrzej Końko
Polska wersja artykułu:
Dodaj komentarz
Uwaga! Nie będą publikowane komentarze zawierające treści obraźliwe, niecenzuralne, nawołujące do przemocy czy podżegające do nienawiści!