Д-р Лукаш Адамський: Злочин на Волині і польсько-українські відносини. Анатомія проблеми (II)

Немає іншої, більш болючої теми, яка б сильніше обтяжувала польсько-українські стосунки, ніж оцінка антипольської акції УПА у 1943-1945 роках. Також немає іншої такої проблеми, в якій дійти до спільного твердження історикам важче, ніж реконструкція причини і перебіг подій, які у Польщі знані, як „Волинська різанина”, а в Україні позначаються терміном – „Волинська трагедія” чи „польсько-український конфлікт”. Дискусія ведеться і щодо юридичної кваліфікації цього злочину. В той час, як у Польщі зазвичай панує переконання, що ці події були прикладом геноциду (так його охарактеризував Сейм у низці своїх резолюцій щодо вшанування пам’яті жертв цього злочину в 2009р., 2013р. та 2016р. роках), натомість використання цього терміну в Україні викликає обурення.

частина перша:

Д-р Лукаш Адамський: Злочин на Волині і польсько-українські відносини. Анатомія проблеми (I)

Звідки береться заперечення?

Аргументи українських істориків, які ставлять під сумнів думки польської історіографії, можуть бути наслідком неможливості подолати вплив механізму психологічного захисту, який називається «витісненням» і полягає на відкиданні думок або поглядів, які можуть загрожувати цілісності особистості даної особи. Для деяких українських істориків захоплення „боротьбою УПА проти більшовизму” було першочерговим, а історичні дослідження – його похідною. Ще однією причиною заперечення думки польських істориків може бути політична вмотивованість українських колег.

Що ж, в Україні соціальна роль історика – як зрештою і в Польщі – не обмежується лише коментуванням та реконструкцією минулого. У травмованій країні, яка відновлює свою ідентичність після тривалого часу русифікації та зміцнює свою незалежність в умовах війни з Росією, водночас борючись із високою корупцією та деморалізацією соціального життя, історики часто вірять у те, що мають публічну місію – відновлення «справжньої історії України».

УПА представляє найновішу і найсильнішу традицію боротьби з Росією і глибоко вкорінена в історичній пам’яті західних українців. У цій ситуації визнання того, що вона мала не лише героїчні сторінки, а ще гірше – що вона несе відповідальність за етнічні чистки, вимагає не лише моральної сили, але й політичної мужності. До істориків, які займають іншу ніж «мейнстрімну» позицію щодо Волині, траплялися випадки більшого чи меншого цькування, аж до блокування через це кар‘єри, чи тиску на членів сімей.

До цього додається страх, що осудження етнічних чисток до яких причетна УПА – а отже визнання польського, чи ще гірше – російського нарративу в цій справі – може з одного боку ослабити мотивацію українських патріотів до протистояння російській агресії, а з іншого могло би підсилити противників українізації публічного життя, яка, безумовно, потрібна цій країні.

Однак проблема пов’язана не лише з УПА. В українській національній ідеології, яка бере початок з 19 століття, Польща функціонує як другий – поряд з Росією – винуватець бід українців. Після 1991 року в результаті відновлення соціальних контактів та проукраїнської політики наша країна здобула репутацію «доброго розбійника», який навернувся і підтримує Україну. Однак, коли виявилося, що цей „розбійник” не тільки не вважає себе таким, але заговорив про темні сторони українського націоналізму, іноді навіть ставлячи під сумнів всю ідеологічну основу української національної історії – тоді в України виник шок і недовіра.

Суть цього конфлікту пам’яті полягає в оцінці присутності Польщі на землях, які сьогодні належать українській державі. Польські дослідники зазвичай підкреслюють, що етнічну приналежність не слід ототожнювати з національністю, і руські землі, які сьогодні належать українській державі, добровільно увійшли до складу Польщі в ХІV-ХVІ століттях. Домінуюче тут руське населення зазвичай погоджувалося з цим, а вищі класи русинів з часом ототожнювалися з польською нацією, в політичному і багатоетнічному розумінні цього слова.

Підкреслюється позитив, який Русь винесла з приналежності до Речі Посполитої, включно з участю в європейській цивілізації. Історики з-за Бугу зазвичай посилаються на умовний і методологічно сумнівний критерій „українських етнічних земель” та наголошують на загарбницькому характері польської влади над Україною, а також на послідовній тяглості розвитку української національної спільноти від середньовіччя до сучасності.

Дехто використовує поняття колоніалізму. Хоча в останні роки цей “традиційна схема української історії” починає слабнути, і „польські” (не націоналістичні) інтерпретації історії проникають в середовище молодих істориків та інтелектуалів, але це відбувається переважно в наукових колах. На погляди широкої громадськості: журналістів, чи шкільних підручників цей процес мало впливає.

Тому суперечка щодо інтерпретації подій на Волині та її причин торкається певною мірою суперечки про те, чи були українці та поляки сусідами у польській державі, чи українці були господарями Волинської землі, а поляки – «зайдами» (у більш примітивній версії: колонізатори чи окупанти). В Україні можна почути думку, що поляки, „обсмоктуючи тему Волині”, насправді хочуть змусити самих українців засудити свої державотворчі прагнення на „українських етнічних землях”.

До цього додається проблематика політична і юридична. У 2003 р. у спільній заяві Найвищої Ради і Сейму були засуджені вбивства, здійснені українськими та польськими формуваннями, без конкретного називання УПА. Для більшості причетних до реалізації української політики пам’яті це був єдиний можливий компроміс. Натомість в Польщі, приймаючи зміст резолюції, передбачалося, що це буде лише вступ до процесу врегулювання Україною оцінки тоталітарної спадщини УПА. Відтоді головною віссю проблеми є прагнення України до симетрії у засудженні злочинів проти поляків та українців, що з польської сторони розуміється, як спроба визнати УПА за український аналог польської Армії Крайової.

Неефективні спроби переконати українську еліту визнати принаймні відповідальність УПА за вбивства та зберегти „стратегічну терпеливість”, сподіваючись, що українці, після того, як впораються зі своїми екзистенційними проблемами, врегулюють з нами інтерпретацію Волині, радикалізували кола волинських жертв та їх сімей. Зрештою це питання вплинуло на можливості маневрів польської влади у відносинах з Україною.

Емоцій додавало використання представниками влади, а ще більше частиною інтелектуалів евфемізмів щодо Волинського Злочину, замість очевидної юридичної кваліфікації геноциду. Це було сприйняте, як торгування пам’яттю жертв етнічних чисток і радикалізувало „кресове” кола, які втратили довіру до проукраїнської політики польської влади. Водночас в Україні мало хто, із людей, що займаються проблематикою Волині, взагалі розумів, що означає термін «геноцид» у міжнародному праві – що йдеться не обов’язково про синонім волі до знищення цілої нації, а про конкретний вид злочину: не завжди навіть про завдавання смерті жертві, але завжди вчинений з національних причин, етнічних, релігійних чи расових. У ситуації, коли в публічному дискурсі України „геноцид” асоціюється з Голокостом і Голодомором, погляд на „Волинську трагедію” як геноцид відкидався на психологічному рівні. Особливо, коли це супроводжувалося переконанням, що Польща з політичних мотивів витягнула найболючіші справи з минулого в найважчий для України момент: коли держава відбудовується заново, одночасно веде війну з Росією, щоб захистити свій суверенітет, що природньо призводить до зростання патріотизму, також в його екзальтованій формі.

Шляхи виходу

Нічого не вказує на те, що польсько-українські суперечки щодо інтерпретації Волинської різанини закінчаться найближчим часом. Навряд чи цьому посприяють історики, які досі не дійшли спільної оцінки іншої події, яка обтяжувала стосунки поляків та українців під час періоду розборів – мається на увазі Уманська різня та Гайдамаччина на початку правління Станіслава Августа Понятовського. Адже, виважена думка щодо Волинської різанини вимагає знання не лише історії, а й міжнародного права, психології, аксіології, та політичних здібностей. Суперечка щодо інтерпретації Волинської різанини, ймовірно, триватиме ще довгі роки. Однак можна сподіватися, що разом із систематичним зближенням двох сусідніх країн та двох народів, які поділяють багатовікове минуле (а частково – в результаті хвилі української еміграції до Польщі – які знову живуть разом) буде зростати і усвідомлення того, що відмінна чи інша позиція в оцінці подій 1943-1945рр. не обов’язково означає ворожість. А з плином часу українська громадська думка, разом з істориками – заспівувачами для інтелектуальної юрби, нарешті зрозуміє найголовніше: готовність однозначно засудити такий злочин, як Волинська різанина – без заперечення участі в ньому УПА та не вдаючись до «whataboutism-у»(1) – є основою політичної культури європейських народів та мірилом морального рівня такої політичної культури. Вгамування дискусії про Волинь після обрання Володимира Зеленського президентом України дає деяку надію в цьому плані.

Лукаш Адамський

Автор – історик та політичний аналітик. Дослідник польсько-радянських та польсько-українських відносин. Заступник директора Центру польсько-російського діалогу та порозуміння, член Польсько-українського форуму партнерства.

Переклад: Andriy Konko

(1) «Whataboutism» – тактика розмови, при якій людина реагує на суперечку або напад, змінюючи тему, щоб зосередити увагу на чужій поведінці, маючи на увазі, що вся критика є недійсною, оскільки ніхто не є бездоганним:

fot. Jakub Szymczuk, prezydent.pl

Wersja polska:

Dr Łukasz Adamski: Zbrodnia Wołyńska a relacje polsko-ukraińskie. Anatomia problemu