Білий орел і золотий лев. Польсько-українська війна 1918-1919 (II)

Польсько-українська війна в 1918-1919 роках стала прологом до трагічних подій, які трапилися між двома народами в ХХ столітті. І поляки, і українці з її початком пов’язували великі сподівання. Обидва народи розраховували використати шанс на створення власної держави і виборювали для неї якнайширші кордони. Проживаючи на землі, яка для обох народів була домом, вони могли вживатися разом поки над ними тяжіла чужа влада. І перетворилися на відкритих ворогів, коли вирішили цей дім привласнити, після падіння старої Європи і краху Австро-Угорської монархії – пише в статті спеціально для Kresy24.pl історик доктор Даміан Кароль Марковський

частина перша:

Білий орел і золотий лев. Польсько-українська війна 1918-1919 (I)

Місто в облозі та польсько-український фронт

Те що у битві за Львів поляки перемогли не означало завершення війни, це був тільки початок подальших бойових дій. Українська армія швидко поповнювалась і відбудовувалась, в основному за рахунок УСС (Українських Січових Стрільців – ред). Але фронт формувався повільно. У перші тижні боїв сторони маневрували і залежно від сил на тій чи іншій ділянці фронту – суперники переходили від сутичок регулярних частин до напівпартизанської боротьби. Такі населені пункти, як Устшики-Дольне чи Хирів, по черзі переходили з рук в руки. Однак з часом обидві сторони поповнили свої війська резервами. І якщо в грудні за основні стратегічні місця все ще тривала боротьба, то через місяць доля спірних районів уже була вирішена і через них пролягла лінія фронту.

Польські війська у Східній Галичині перейшли у підпорядкування Командування „Схід” („Wschód”), яке очолював генерал Тадеуш Розвадовський. Завдяки запропонованій ним реорганізації польських сил вдалося посилити оборону Львова і тримати під контролем «коридор життя», шлях що веде до міста і по якому можна було присилати туди резерви і продовольство. У свою чергу, українська сторона намагалася якнайшвидше повернути Львів собі. Укладення угоди між ЗУНР і Українською Народною Республікою, тобто з „Великою Україною”, дозволило певною мірою посилити війська УГА. Втім йшлося не стільки про людський ресурс, а переважно про підтримку постачанням зброї та боєприпасів. Українці змогли кинути в бій близько 30 000 військових, але тільки половина з них була на передовій. Сили польської сторони були подібні, на українському фронті було близько 15 000 солдатів. 27 грудня УГА розпочала штурм Львова. Запеклий бій відбувся на околиці міста, який захищали близько 7000 людей. Ціною великих втрат полякам вдалося зупинити український наступ. Особливо кривавими були бої за передмістя Персенківка. Поляки втримали Львів, хоча з кожним днем їх подальше становище погіршувалося. Історик Міхал Климецький писав так:

«Все частіше надзвичайно втомлені війська огортала паніка, навіть при зустрічі з трохи більшими ворожими патрулями. Містом ходили чутки про неминуче виведення незабаром польських військ. Кожен виїзд генерала Розвадовського зі Львова супроводжувався панікою цивільного населення. Це обмежувало його мобільність і негативно впливало на ефективність командування.»

Фот.Генерал Тадеуш Розвадовський, перший командувач армією „Схід” – фото з міжвоєнного періоду (Wikimedia Commons CC)

Верховне командування Польської армії направило на порятунок до Львова свіжосформовану групу „Буг”. Після нетривалих боїв це військо зуміло зайняти Раву Руську, Угнів та Жовкву, а після бою під Куликовом їм вдалося прорватися до міста. Хоча українці дуже швидко відбили Жовкву, все ж приїзд підкріплення до Львова суттєво підняв моральний дух і польського населення міста і його захисників. Таке покращення ситуації польської сторони виявился тимчасовим. Війна з українцями була лише одним із кількох конфліктів, в які втягнулася відроджена Річ Посполита. У січні 1919 р. Червона Армія захопила майже всю Вільнюську та Новогрудську області, у Великопольщі відбувалося антинімецьке повстання, крім того увагу польської влади відволікало протистояння на чеському кордоні. Тому польсько-український фронт змушений був триматися своїми силами. Тим більше, що не всі польські війська на сході воювали у Галичині. В цей час точилися бої на Волині, там поляки захопили Ковель – одне з найбільших міст Волині і важливий комунікаційний, залізничний вузол. Скориставшись цією ситуацією, командування УГА зробило чергову спробу захопити Львів, але і цей наступ поляки зуміли стримати. Українська армія на той момент зросла до майже 44 000 солдатів, розділених на три корпуси. Основу ІІ Корпуусу складав елітний підрозділ УСС. Це тактичне зєднання отримало наказ взяти Львів. Для порівняння –  під командою зєднання „Wschód” було близько 21 000 солдатів

16 лютого українські війська розпочали черговий наступ, який разом із допоміжними заходами увійшов в історію як Вовчухівська Операція. Українцям вдалося за короткий час змусити поляків відступити і становище їх військ можна було назвати критичним. Український наступ перерізав „коридор життя” вздовж залізниці до Перемишля. Розблокувати його поляки не могли стримуючи удари українських сил на півночі. Командир польської групи в Белзі, полковник Бербецький так відповідав на пропозицію капітуляції отриману від українського офіцера:

«Солдатська розмова – це куля і багнет. Нехай політики займаються політикою, пане Сотник, нехай політики залишають собі також брехню та оманливі інформації, а ми будемо битись чесно і по-солдатськи, ми за Польщу, ви за Україну, а Бог дасть бойову удачу тим, кому вирішить».

На щастя для польських сил, Союзницька Комісія складена із офіцерів представників країн Антанти домовилася із українською стороною про початок переговорів щодо тимчасового перемир’я і  лінії розмежування, які б діяли до прийняття політичних рішень. Переговори тривали п’ять днів. Польська дипломатія була готова піти на значні територіальні поступки у разі заключення миру та прийняття кордону по тзв „лінії Бертелемі”. Прийняття такого сценарію означало б згоду залишити українцям більшість територій (близько 70%) Східної Галичини, а Львів з невеликою смужкою землі навколо нього та нафтовий басейн від Дрогобича до Борислава. Українці на цю пропозицію не пристали. Українські дипломати погоджувались лише на лінію кордону по річці Сян, переконуючи, що їх держава має пролягати набагато далі у західному напрямку ніж пропонували поляки.

1 березня бойові дії відновились. Польський контрнаступ захлинувся з кривавими втратами. Львів та Городок Ягеллонські знову були в облозі. Українські війська були за крок від перемоги, поляків врятувало те, що частина підрозділів ІІІ Корпусу під командуванням Григорія Коссака, відмовились наступати в північному напрямку, що могло повністю перерізати ” коридор життя”. У Львові знову виникла паніка щодо нової облоги міста. Ходили чутки про звірства, які нібито планували українські війська у разі захоплення Львова. Урядова Комісія надіслала Юзефу Пілсудському сповнену драматизму телеграму:

«Ми відрізані. Востаннє ми просимо негайної військової допомоги. Існує загроза голоду та колапсу. На ваші голови ляже страшна відповідальність».

Як уже йшлося, український фронт був не єдиним місцем проблем на кордонах відродженої Польщі. Але й так тут була задіяна значна частина відновленого польського війська. 11 березня командування підрозділами, які рушили на допомогу полякам до Львова перейшло до Вацлава Івашкевича. З Великопольщі з ним на схід прямували 3,6 тис. солдатів. Операцію деблокування Львова проводили із заходу дві групи військ. 19 березня підмога підійшла до поляків які обороняли Городек Ягеллонський. «Коридор життя» знову запрацював. Втім щоб запустити по ньому рух залізниці зналобилося ще близько десяти днів, бо українські війська знищили сполучення. Генерал Івашкевич замінив генерала Розвадовського на посаді командуючого армією „Схід”. Спланований ним контрнаступ вплинув на значне поліпшення ситуації польських сил у Східній Галичині.

Фот. Церемонія вручення шаблі генералу Вацлаву Івашкевичу від польської громади Львова (NAC)

Поразки в березні негативно позначились на боєздатності українських військ. Постійно не вистачало досвідчених офіцерів, а у військах, віддалених від лінії фронту, падала дисципліна і частішали випадки дезертирства. Вплив української цивільної влади також зменшувався, оскільки серед українського населення ширились революційні настрої та прокомуністичні симпатії. Також було кілька випадків заколотів в УГА підбурених комуністичною агітацією.

Генерал Івашкевич провів успішну контрнаступальну операцію, українські війська змушені були з втратами залишити ближні околиці Львова. В ході запеклих боїв у середині квітня польські війська захопили Винники і Лисиничі села під Львовом. Після цього українська артилерія вже не могла обстрілювати місто. Важливим для польської сторони було те, що впродовж триденних боїв поляки втратили тільки трьох солдат вбитими і мали 23 поранених. Втрати УГА були набагато більшими: близько 280 людей, три гармати та 16 кулеметів. Під час римсько-католицької Пасхи підлеглі генерала Івашкевича знову пішли в наступ, цього разу на південний захід від Львова. Після важких боїв українці змушені були відступити і на цій ділянці фронту. В результаті успішних бойових дій  поляків дозволив повністю зняти загрозу „коридору життя” з півдня. В останні дні квітня війська УГА також зазнали поразки на північ від столиці Галичини. Польській владі у Львові вже нічого не загрожувало.

Облога Львова була знята 30 квітня 1919 року, рівно через півроку після перших пострілів на вулицях міста. Матеріальні знищення міста швидко загоювалися. Духовні рани, яких завдали собі жителі в боротьбі за національну свободу, заживають набагато повільніше.

Останній акорд

У травні поляки вже були атакуючою стороною, проявляючи ініціативу на всіх ділянках фронту. На Волині наступ вели війська армії генерала Галлера, які прибули з Франції. Протягом кількох тижнів війська Української Галицької Армії, які суттєво зменшились через значні втрати в боях і дезертирство. Поляки відтіснили УГА далеко на схід. Основні галицькі міста, такі як Станіславів, Стрий і, нарешті, Тернопіль – нова столиця ЗУНР, де зупинилося керівництво республіки після відходу зі Львова, потрапили в руки поляків. Спроби врегулювати конфлікт на основі пропозицій нових ліній розмежування виявилися неприйнятними для обох сторін конфлікту. Окремо слід зазначити, що українська сторона залишалася непохитною у своїх територіальних вимогах, навіть коли українській державності почала загрожувати нова і набагато більша небезпека у вигляді Червоної Армії.

Підрозділи УГА, якими командував генерал Греков, зібрали сили для відчайдушного нового ривка і таки зуміли відкинути польські війська на сто двадцять кілометрів на захід. Наступ викликав значне занепокоєння польського командування. Але Військо Польське вже було настільки сильною потугою, що доволі швидко оговталося від поразки і наприкінці червня поляки знову проломили українські позиції. Наступ, який увійшов в історію як „Чортківська офензива „, не зміг змінити приреченої долі Західно-Української Республіки, як державного організму. У липні розгромлені українські війська відійшли за Збруч, до районів, підпорядкованих Українській Народній Республіці. Незабаром вони взяли участь у боях проти радянських частин, що наближалися зі сходу. На початку 1920 р. деякі її частини вирішили перейти на бік Червоної Армії.

25 червня 1919 р. ще до початку вирішального наступу Польщі, західні держави погодились на окупацію Східної Галичини польськими військами вздовж річки Збруч. У листопаді цього року регіон був переданий Польщі під адміністративне управління на 25 років. Загроза знищення „Великої України” з боку Червоної Армії спонукала владу цієї держави уникати конфлікту з Польщею, ба більше – шукати військового союзу з Варшавою. Ціною відмови від Західної Волині та Східної Галичини, які вже були окуповані польськими силами, УНР здобула союзника для боротьби з більшовиками. Але конфлікт між західноукраїнським суспільством та поляками не міг обірватися з появою спільного ворога. Можна було б, використовуючи метафору, сказати, що Польща виграла битву, але не змогла перемогти у війні, оскільки ключовим для цього було б залучення українців до відродження польської держави або, як варіант – задовольнити українські територіальні претензії. Перша з цих пропозицій загубилася в рішеннях внутрішньої політики Другої Речі Посполитої, а другу важко було уявити після збройної перемоги поляків на війні. У 1923 році польський східний кордон був остаточно санкціонований на час міжвоєнного періоду.

На шляху до прірви: жорстокість конфлікту

У перші дні конфлікту українсько-польської війни обидві сторони відчували свого роду моральне зобовязання, щоб не спровокувати розкриття «скрині Пандори» взаємного насильства. Про військову честь не забув командувач УГА генерал Михайло Омелянович-Павленко, який заборонив своїм підлеглим застосовувати в бою артилерійські гранати, наповнені газом. Подібних випадків людяності було більше, при чому з обох сторін конфлікту.

На жаль, починаючи з перших днів боїв були і вийнятки з цих правил. Польські Стрільці на вулицях Львова часто відкривали вогонь не лише по українських солдатах, а й по цивільному населенню. Спочатку українські солдати уникали каральних акцій проти львів’ян. Однак коли почалися втрати, зокрема на тилових позиціях, то українське командування почало суворо карати і застосовувати право колективної відповідальності до мешканців тих будинків, з яких лунали постріли. І фактів пацифікації цивільних було багато. До кінця листопада в каральних акціях щодо жителів міста було вбито кілька десятків людей. Особливо «відзначилися» в цьому бійці підрозділу, яким командував отаман Андрій  Долуд.

Все це кидало тінь на репутацію українських військових і поляки вбачали в українцях людей жорстоких. Як докази цієї тези приводились зафіксовані випадки каліцтва деяких польських в’язнів перед смертю або групові зґвалтування полонених польських жінок, особливо медсестер. Про такі випадки звітували польської розвідки та пропаганди Війська Польського. Пацифікація Сокільників та вбивство під час неї кількох десятків людей, стали драматичною і промовистою точкою неповернення в цьому конфлікті. Одному із учасників тих злочинів мешканці Сокільників помстились у липні 1919 року, коли солдати сокільницької роти, що входила до складу польської Львівської дивізії, серед в’язнів впізнали одного з винуватців загибелі своїх близьких. Чеслав Менчинський писав про це:

«Маленький хлопчик його впізнав, і з нелюдським криком: це ти вбив мою матір!, кинувся на нього. Жодна сила не змогла б зупинити цю роту від вчинення над ним самосуду. Поки ми добігли (а всього було кілька десятків кроків) на землі вже була безформна маса ».

Додамо, що випадки військових злочинів траплялися і фіксувалися з обох сторін конфлікту. Польські солдати також розстрілювали полонених, а в українських мемуарах звучали звинувачення у насильстві над цивільними громадянами України, і це насильство закінчувалося не лише пограбуванням. У діях обох сторін не було міфічного „лицарства”, бо цього в тих умовах бути і не могло. Пролита кров випустила занадто багато взаємної ненависті, і противники аж надто дегуманізували один одного.

Братовбивчий конфлікт 1918-1919 рр. аж ніяк не був „останньою лицарською війною” між поляками та українцями, навіть якщо дехто і хоче сприймати це саме так. Це була повномасштабна, дуже кривава війна з притаманними їй елементами, такими як вбивства цивільного населення, вбивства в’язнів або пацифікації непокірних міст. Досить забуту і відносно недооцінену роль у радикалізації настроїв обох суспільств відіграла преса та пропаганда воюючих сторін. Українців зображали „дикими гайдамаками”, „скаженими дикунами” чи навіть ” бандами селюків”. Поляків українська пропаганда змальовувала як „шляхту”, яка тільки те й робить, що втілює мрію про нове поневолення українців та хочуть експлуатувати їх в рамках стереотипу про „пана” і „селянина”. Однак усі жорстокості та злочини, що супроводжували цю війну, згодом зблідли на тлі драми яка розігралась на польсько-українському етнічному прикордонні згодом, в 40-х роках.

Польсько-українська війна 1918-1919 рр. загалом виявилася кроком до прірви у польсько-українських відносинах. Пам’ять про неї була надто болісною для українців, щоб забути гіркоту поразки у боротьбі за свою країну. Продовжуючи цю боротьбу за створення окремої держави, молодша частина українських патріотів, які мріяли про незалежність піддалася спокусі націоналізму, разом з його найбільш радикальною версією. З іншого боку, поляки, поглинуті аурою перемоги, не хотіли бачити спів-господарів своєї країни в українських сусідах або – вже в якості господарів – навіть не спробували укласти конструктивні стосунки і угоди, заради привернення на свою сторону хоча б частини українців, щоб вони теж долучалися до розбудови Речі Посполитої

Ця війна дала Польщі один із фундаментальних ідейних елементів відбудови держави. Йдеться про образ «Орлят» – дітей, які готові були швидше померти, ніж віддати своє місто супернику (навіть попри те, що цей суперник теж мав право на це місто). Річ Посполита не могла змарнувати цієї самопосвяти, жертовності і крові, тому зробила „Орлят” взірцем для поколінь своєї молоді, який залишався актуальним до створення нових взірців, якими стали представник покоління „Колумбів” (назва покоління польських письменників, які народилися на початку 1920-х років і дорослішання яких припало на роки Другої світової війни. Війна в значній мірі сформувала їх свідомість та ідентичність)

Земля, яка певною мірою об’єднувала дві нації, доки існувала Австро-Угорщина , стала епіцентром конфлікту, оскільки не була розроблена формула її поділу таким чином, щоб це дозволяло побудувати тривалий modus vivendi між поляками та українцями. Отруйний плід цієї ворожнечі скуштували обидва народи через двадцять років після війни 1918-1919 років, коли ненависть штовхнула їх на шлях етнічних чисток.

Доктор Даміан Кароль Марковський – випускник Варшавського університету, співробітник Інституту національної пам’яті, займається історією Польщі та України 20 століття та питанням політики пам’яті сучасних європейських країн.

Podziel się tym z innymi. Udostępnij na: